Старобогородчанська громада гордиться своїми вихідцями та мешканцями краю.
Батько і три сини — офіцери. А внук мріє стати генералом.
Після школи внук піде в Академію сухопутних військ ім. Гетьмана Сагайдачного, де вчилися троє синів полковника Ярослава Бабія.
Полковник Ярослав Бабій і три його сини-офіцери. Фото з архіву Ярослава Бабія
Сім'я Бабіїв — велика і дружна династія військових. Глава родини — 67-річний Ярослав Васильович — полковник, за його плечима 32 роки військового стажу. В юності після строкової служби вступив до військового училища тилу, служив у східних регіонах тодішнього срср. Потім перебрався в Україну. Був начальником речової служби полку, дивізії. Входив до складу миротворчої місії в Іраку. Учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. 2006 року звільнився з посади начальника речової служби Західного оперативного командування. Після цього отримав пропозицію працювати в Академії сухопутних військ — викладачем на кафедрі матеріально-технічного й тилового забезпечення. Уже 16 років доносить свої знання і досвід до майбутніх офіцерів. Написав п’ять навчальних посібників. Перед людьми, яких навчає, стоїть украй важливе в умовах війни завдання: забезпечувати бойові підрозділи всіма матеріальними засобами — вчасно підвезти боєприпаси, пальне і мастила, обмундирування, харчі, приготувати у польових умовах їжу. Від цього, значною мірою, залежить боєздатність нашого війська. Нашу розмову з паном полковником ми почали з його нащадків, які теж, виявляється, носять погони…
— У мене три сини — Ярослав, Дмитро, Руслан, і всі вони — військові, всі три — майори. Проходять службу в ЗСУ. Ледве зібрав їх докупи на своє 60-річчя. Було це у дуже важкий для країни час, 2016 року. Тоді, траплялося, відразу два сини перебували у зоні АТО. І зараз не часто їх бачу, буквально через тиждень мій старший поїде в одну з гарячих точок…
— Це ви загітували їх одягти військову форму?
— Своєю службою я немовби показував їм приклад, як це почесно — захищати свою країну, носити форму, бути підтягнутим. Усі три мої хлопці після 8-го класу успішно закінчили Ліцей імені Героїв Крут. Було їм нелегко, але з часом звикли. Потім вступили до Академії сухопутних військ.
— Не шкодуєте, що підказали синам саме таку життєву дорогу?
— Я ними пишаюся! І вони не шкодують про зроблений вибір. Кожен має свої сім'ї. У молодшого — син і дочка, у середнього — син і дві дочки, у старшого — двоє дітей.
— Як ваша дружина поставилася до того, що всіх своїх дітей відправили у військовий ліцей?
— Позитивно. Наталя весь час зі мною, де б я не перебував. Коли їй було 18, ми разом поїхали на Далекий Схід. За час служби я змінив вісім гарнізонів — і всюди зі мною була моя дружина. Завжди у всьому мене підтримувала. Разом їздили у відпустку, разом відпочивали. Разом виховували синів.
— Жінки часто кажуть, що їм у сім'ї вистачає одного військового, хочуть, щоб діти «пожили нормальним, а не кочовим життям»…
— У нас з дружиною повне взаєморозуміння. Єдиний напружений випадок у наших стосунках був тоді, коли старший і середній сини поїхали в АТО. Для нас, батьків, це було важко.
Якось у нас з дружиною сталася така розмова: у тебе звання полковника, займаєш високу посаду. Невже не можеш нічого зробити, щоб наші сини служили подалі від гарячих точок? Я відповів: ні, нікуди я не буду «вклинюватися», нічого не буду «рішати»…
— Після цього дружина не казала, що ви — черствий, бездушний?..
— Такого не було. Але докори на свою адресу чув. Було це давно. Зараз у нас велика війна, зовсім інша, ніж раніше, ситуація. Від обов’язку нікуди не дінешся…
— Якби ваші сини не були військовими, де і в чому могли би себе успішно проявити?
— Молодший любить комп’ютери, непогано ними володіє. Середній має потяг до автомобільної справи. А старший любить усе потроху.
— Яке зі своїх житейських правил ви зобов’язали синів вивчити і дотримуватися його?
— Завжди ставив синам у приклад нашу сім'ю. Прищеплював їм розуміння, що між чоловіком і дружиною має бути любов і повага, що вони повинні допомагати одне одному.
— Чи даєте синам поради по службі? Може, поправляєте їх, від чогось застерігаєте?
— Завжди кажу: будьте обережні, думайте, що робите. Творчо працюйте з людьми. Вірте їм. Будьте прикладом для підлеглих. Не бійтеся труднощів.
— Чи сумлінні ваші курсанти? Чи не треба їх підганяти до здобуття знань?
— Ці молоді хлопці прийшли до нас усвідомлено, їх в Академію ніхто не приганяв. Є різні категорії курсантів. Одні люблять займатися самостійно, іншим треба підказати, вказати на помилки. Раджу їм не зупинятися. Розповідаю про свою службу, показую армійські альбоми — вони у захваті. Це надихає їх.
— Чи відстежуєте долі своїх випускників?
— Із багатьма колишніми своїми вихованцями спілкуюся, вітаю зі святами, з днем народження. Деякі з них вже стали підполковниками.
— Як реагуєте на повідомлення з фронту?
— Щодня відстежую ситуацію там. Як і всі, аналізую, переживаю. Аби трохи відійти від важких новин, вирушаю на прогулянку зі своїм собакою-хаскі, цікавлюся спортом. А під час відпустки вибираюся у рідне село на Івано-Франківщині, іду в ліс, збираю гриби. Трохи реставрую стару батьківську хату.
Наша сім'я 1947 року була репресована і виселена — через те, що старший брат моєї мами перебував у лавах ОУН. Я народився у Караганді. 1960 року ми повернулися додому.
— А як це сприймали в «особих отдєлах», які за радянських часів були у кожному колективі?
— Не штрикали, але часом нагадували про цей рядок у нашій сімейній історії. Коли служив лейтенантом на Далекому Сході, командир роти Назарян напівжартома кликав мене не по імені, а «бандьорою».
— Щороку багато молоді закінчує школи і думає про майбутній фах. Що ви сказали би тим, хто роздумує над кар'єрою військового?
— Вибір нашої професії має бути усвідомленим, це — поклик душі. Бути військовим — висока честь. Родичам тих, хто іде до війська, порадив би набратися терпіння, мати силу волі. І бути опорою своїм дітям у їхньому виборі.
— Ви хотіли би, щоб ваші внуки теж були військовими?
— Хотів би! Пишався би цим. Коли відзначали моє 60-річчя, всі семеро внуків виступали переді мною з вітаннями-куплетами. Наймолодший з них, В’ячеслав, візьми й скажи: «А я, дідусю, буду генералом!». Це було сім років тому. Недавно цьому внукові виповнилося 14. Бачу, у нього є наміри піти по дідових стопах. Після закінчення школи піде відразу в Академію.
Інформаційний ресурс: Високий замок wz.lviv.ua/life
