Траншейна гарячка-інфекція війни
Траншейна або волинська гарячка - гостра інфекційна хвороба, яку
спричинює Bartonella quintana. Збудника волинської гарячки віднесено до тих
біологічних агентів, які офіційно визнано чинниками біологічної зброї.
Достовірно з медичної точки зору про траншейну епідемічну хворобу
вперше повідомили в грудні 1914 року під час Першої світової війни на
Східному фронті.
Назву хвороба отримала через те, що позиційні військові окопні
протистояння відбувалися досить тривалий час на Волині. За період війни в
окопах воюючих країн на всіх фронтах на волинську гарячку перехворіло понад
1 млн осіб. Незважаючи на більш-менш легкий перебіг з військової точки зору
траншейна гарячка однак виявилася однією з найбільш значущих причин втрат
у військах за рахунок захворюваності.
Із закінченням Першої світової війни волинську гарячку практично
перестали реєструвати. Спалах її відбувся під час Другої світової війни, з
найбільшою інтенсивністю знову саме в районі Волині. З часів Другої світової
війни великі епідемії цієї хвороби перестали відбуватися, однак волинську
гарячку періодично почали виявляти у вигляді спорадичних випадків у різних
регіонах світу з 1990-х років.
На сьогодні хворобу виявляють на всіх континентах, окрім Австралії та
Антарктиди, найбільше в США, Франції, Польщі, Китаї, Чаду, Бурунді.
Антитіла до збудника знайшли в США у значній кількості серед безхатченків
(до 16 %) та ВІЛ-інфікованих. Ці випадки пов'язані з поганими санітарними
умовами, відсутністю бодай-яких гігієнічних заходів, алкоголізмом і
недоїданням, бездомністю та бідністю — тими факторами, що є поширеними й
під час війни. Проведені в останні роки дослідження показують, що волинська
гарячка зустрічається частіше, ніж клінічно її виявляють, причому багато
випадків хвороби перебігає малосимптомно або субклінічно.
Джерелом інфекції є людина, хвора на гостру форму хвороби,
реконвалесценти, а також хворі на хронічну форму. Є припущення, що існують
джерела та резервуари у тварин в природних умовах. Виявлена останнім часом
В. quintana у хатніх котів, хоча їх не вважають джерелом інфекції.
Волинську гарячку відносять до хвороб з трансмісивним механізмом
передачі збудника. Переносник — платтяні воші.
Воші стають заразними через 5-16 днів після контакту з хворою
людиною. Зараження відбувається так само, як і при епідемічному висипному
тифі - під час втирання екскрементів вошей, решток роздавлених ектопаразитів
у пошкоджену шкіру. Можливе також зараження через забруднені
екскрементами вошей речі. Так як збудник стійкий до факторів довкілля,
можливий і аерогенний шлях зараження, з контамінованим бартонелами пилом,
коли вони потраплять на мікроушкодження слизових рота, носа чи ока.
Сприйнятливість висока. Під час спалахів захворюваність дітей та
дорослих не відрізняється. Пік захворювання припадає на зимово-весняний
період. Імунітет нестійкий, можливі рецидиви.
Після проникнення збудника через ушкоджені шкірні покриви або
слизові оболонки в організм, бартонели з током крові потрапляють в м'язи,
паренхіматозні органи і кістковий мозок. Далі збудник розмножується
позаклітинно, потрапляє в кров, що обумовлює бактеріємію та токсемію. Поява
антитіл призводить урешті-решт до видужання. Через доброякісний характер
хвороби відсутні значні патоморфологічні дослідження, не з'ясовано багато
ланок патогенезу волинської гарячки.
Інкубаційний період триває 5-20 днів.
Хвороба починається досить часто так гостро, що хворі можуть вказати
не тільки день, але й час захворювання. Найбільш характерною клінічною
ознакою є гарячка з короткочасними нападами. Напад гарячки може тривати 3-
7 днів, найчастіше 4-5. Під час нападів гарячки стан досить тяжкий. Після
нападу гарячки настає період апірексії тривалістю 3-8 днів. В середньому може
бути до 4-х нападів, Навіть після закінчення нападу зберігається субфебрильна
гарячка протягом 7-10 днів.
Симптоми інтоксикації посилюються у нічний та вечірній час. Хворі
скаржаться на головний біль, біль у кістках та м'язах. Біль у них настільки
сильний, особливо в гомілках та попереку, що хворі не можуть ходити, сидіти,
навіть ворушитися у ліжку. Головними скаргами є загальна слабкість,
сонливість, млявість, втрата ваги. На висоті гарячки з'являється жовтушність
склер, відбувається гепатоспленомегалія (поєднане збільшення печінки і
селезінки), трапляються шлунково-кишкові розлади іноді зі значним
блюванням та діареєю, виразна тахікардія, зниження артеріального тиску й
задишка.
Вже протягом першого нападу гарячки з'являється висип —
розеольозний, рідше плямисто-папульозний. Локалізується на спині та животі,
згодом може поширюватись на кінцівки. Окремі плями іноді зливаються в
еритематозні поля. Висип зникає через 3 дні після закінчення першого нападу
гарячки, не залишає пігментації й зрідка може знову виникати під час
наступних нападів.
Хронічний перебіг є або з розвитком ендокардиту або генералізованої
лімфоаденопатії з переважним ураженням вузлів шиї та середостіння. Не
завжди при цьому є значна гарячка, частіше субфебрилітет.
Одужання після волинської гарячки відбувається повільно, притаманна
цьому тривала астенізація.
Специфічна профілактика не розроблена.
Профілактика полягає переважно в запобіганні інфікування населення.
Важливе значення мають виявлення та ліквідація вошивості серед населення,
проведення дезінсекції, санітарної обробки.
Основним профілактичним заходом є виявлення та реєстрація осіб з
педикульозом при проведенні медичних оглядів в організованих колективах
(дитячих дошкільних закладах, школах, школах-інтернатах, літніх таборах,
військових колективах тощо). Виявлених інфікованих осіб необхідно
ізолювати. Також проводять спостереження за контактними особами протягом
усього інкубаційного періоду.
Застереження: Оскільки людина довгий час є безсимптомним носієм
збудника хвороби, не бажано бути донором.
Завідувач відділу епіднагляду та профілактики інфекційних хвороб
Богородчанського відділу Івано-Франківського районного відділу
ДУ «Івано-Франківський ОЦКПХ МОЗ» Гаврилко Світлана
